Життя та смерть у любовних інтригах: уривок з книжки «Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід»
Ми здобуваємо у спадок від своїх батьків не тільки біологічні гени, а й травми поколінь. Разом із сімейними таємницями й дитячими спогадами вони міцно вплітаються у наше життя і непомітно формують характери, вчинки й поведінку. То як жити, коли травми поколінь переслідують, мов примари? Як відпустити минуле і розпочати власний шлях?
Книжка «Емоційний спадок», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія», надихає відкинути всі упередження та хвилювання й зануритися у власну сімейну історію. Адже тільки проживши наше минуле й залишивши старі травми позаду, ми зможемо впевнено і легко рухатися до майбутнього.
Люди зраджують не лише тому, що хочуть знищити свої стосунки чи вийти з них; парадокс у тім, що інколи невірність — це спроба залишитися у шлюбі. Нерідко зрада є способом урівноважити владу в стосунках чи задовольнити незадоволені потреби. У багатьох випадках подружня невірність — це не лише сексуальний бунт і непряме висловлення таких негативних почуттів, як неприязнь і злість, а й спосіб захистити шлюб від цих почуттів без порушення статусу-кво.
У сексі знаходять вихід почуття, заборонені у стосунках, зокрема агресія. Люди часто називають позашлюбний секс агресивнішим, а секс у шлюбі — ніжнішим і «культурнішим». Несвідомо захищаючи одне одного від агресії, партнери заводять свої стосунки у стан заціпеніння. Там, де немає місця агресії, сексу зазвичай також немає.
***
На першому сеансі Єва не знімає сонячних окулярів. Вона сидить на кушетці, схрестивши ноги, і схлипує.
— Я занапастила своє життя, — каже вона. — Хтозна, можливо, я вже його зруйнувала. Не знаю, що мені робити.
Єва каже, що її чоловік — хороша людина, і вона задоволена шлюбом.
— Насправді я кохаю свого чоловіка, — зізнається вона. — У нас така мила родина, у мене чудові діти, я тільки про це й мріяла. Я маю все, чого хотіла; можливо, я просто занадто жадібна.
Потім Єва розповідає про ту ніч, після якої вона зрозуміла, що втратила контроль над життям.
— Зазвичай ми зустрічаємося в нього на роботі, але на тих вихідних склалося інакше, адже його дружина і мій чоловік поїхали, тож нам здалося, що це гарна нагода провести ніч разом.
Єва попросила няню залишитися з дітьми на ніч, а Джош забронював номер у готелі навпроти своєї роботи.
— Ніч із Джошем минула навіть краще, ніж я уявляла. Важко описати словами, що я тоді відчувала; я навіть не знала, що таке почуття існує. Нарешті ми були у спокійному місці, лише вдвох, і в нашому розпорядженні було, як мені здавалося, безліч часу. Ми ніби були справжньою парою, цілковито відданими одне одному, цілковито присутніми в тілі та свідомості одне одного. Ми кохалися годинами, і я шепотіла Джошу на вухо: «Я тебе кохаю. Я дуже, дуже щаслива з тобою».
«Знаю, сонечко. Я також щасливий», — казав він.
«Як гадаєш, це місце могло б стати нашою домівкою?» — спитала я, маючи на увазі маленький готельний номер, який тієї миті здавався таким досконалим.
Єва підіймає голову й каже:
— Зараз, переповідаючи це, я усвідомлюю, що переклала всі свої бажання на той дурнуватий номер. Я почуваюся повною дурепою. Коли ми лягли і я поклала голову йому на плече, я ні про що не думала. Тієї миті нічого не існувало. Я була справді щаслива.
Єва ненадовго зупиняється. Не дивлячись на мене, вона веде далі:
— В обіймах Джоша є щось незвичайне. У його дотику. Він ніби сильний і водночас ніжний, і я відчуваю, що поряд із ним геть утрачаю голову. Я ще ніколи такого не відчувала. Мабуть, у цьому й проблема. Ось чому та ніч закінчилася так погано.
Вона зітхає.
— Я прокинулася о шостій годині, вийшла з готелю й увімкнула телефон, на якому було десять голосових і багато текстових повідомлень від няні; вона сказала, що в мого сина стався астматичний напад і вони в лікарні. Я почала схлипувати, намагаючись додзвонитися до лікаря. Ніяк не могла повірити, що дозволила такому статися. Ось тоді я збагнула, що втратила контроль над життям і втрапила у велику халепу. Тоді я вирішила піти до терапевта.
Вона повертається до мене й запитує з відчаєм у голосі:
— Що мені робити? Скажіть. Чи я несповна розуму, бо кохаю його?
***
— А тоді я зустріла Джоша, — каже вона. Єва замовкає на мить, відвертається і дивиться у вікно. — Він дбає про мене, немов про маленьку дитину, — тихо промовляє вона, ніби сама до себе. — Він дбає про мене так, як ще ніхто не дбав; я уявляю, що так моя мати дбала про свою.
Я стежу за плином Євиних асоціацій і заглиблююся разом із нею у її родинну історію; заходжу в кімнату, де лежала її хвора бабуся, а поряд — Сара, мама Єви, на той час дванадцятирічна. Я зазначаю, що саме стільки років було доньці Єви, коли почався її роман із Джошем.
Бабуся Єви два роки хворіла на рак печінки. Вона пройшла курс опромінення і хіміотерапії й ненадовго вийшла в ремісію, але потім рак повернувся. Вона вистраждала ще декілька курсів хіміотерапії, але їй ставало дедалі гірше. Сарі було чотирнадцять років, коли її мама померла.
— Моя мати, як і я, була найстаршою із чотирьох дітей і єдиною дівчинкою. Вона була основною доглядальницею своєї матері, відповідальною і відданою донькою. Моя мати розповідала, що її мати цілий день лежала в ліжку з високою температурою, а вона намагалася допомогти — приносила лід і мокрі рушники, щоби збити температуру. Але нічого не допомагало. Із плином часу температура почала підвищуватися раніше й трималася всю ніч. Дідусь переніс спальне місце у вітальню, а моя мати прокидалася вночі, щоб зазирнути до своєї матері; після школи вона мчала додому, щоб з’ясувати, чи їй щось потрібно.
— Думаю, вона так і не впоралася зі смертю матері, — каже Єва. — Вона багато разів розповідала про останні дні своєї матері, ніби переказування допомогло б їй це осмислити, або ж вона хотіла, щоб я знала кожну подробицю й вона не почувалася такою самотньою.
В останні дні життя своєї матері Сара не ходила до школи. Вона вмощувалася біля неї в ліжку і прислухалася до її дихання. Сару заспокоювало розуміння того, що мама ще жива, що мама її чує. Але вона знала, що торкатися мами більше не можна; її тіло стало таким чутливим, що навіть легкий дотик завдавав болю.
У чотирнадцятий день народження Сари її мама сім разів глибоко вдихнула, ніби зітхаючи, а потім вдихнула востаннє. На її обличчі залишилася півусмішка, але вона була вже нежива.
Єва розповідає про неї, ніби про свою померлу матір. У мене на очах виступили сльози, у неї — ні. Вона дивиться на мене й сама глибоко вдихає. Може, вона перевіряє, чи досі жива?
Єва ніяково ворушиться.
— Ви зауважили, що моїй матері було дванадцять років, коли захворіла її мати, а моїй доньці було дванадцять років, коли я почала зустрічатися із Джошем. Я не побачила цього взаємозв’язку. Коли ми кохаємося, я завжди плачу. Інколи я прошу його врятувати мені життя, кудись забрати, відвезти подалі звідси.
— Секс часто стає відчайдушною спробою зцілити своїх поранених батьків і самих себе, — кажу я, і Єва починає плакати.
— Який жах, — шепоче вона. — Якщо матері дванадцятирічних доньок хворіють, а потім помирають, ясна річ, що мені довелося рятувати життя, — каже вона.
Я запитую, чи є в неї спогади про той вік, коли їй було приблизно дванадцять років.
Єва здивовано дивиться на мене. Вона погано пам’ятає дитинство.
— Як дивно, — каже вона. — Зрештою, мене виховала мати, саме вона сиділа вдома з дітьми, а я не маю путніх спогадів про спільний час із нею.
Єва замовкає і дивиться у вікно. Я відчуваю, що вона раптом знову кудись відлетіла, і мовчки чекаю повернення. Саме тоді я побачила взаємозв’язок між її тимчасовим заціпенінням, смертю бабусі та впливом цієї події на її матір.
Я запитую:
— Ваша матір жива?
Єва має спантеличений вигляд. Ми з нею розуміємо, що я дізналася б, якби її мати, Сара, померла — Єва про це розповіла б, — але я все одно запитала. Моє запитання натякає на те, що в певному сенсі її мати мертва, вона померла у спальні своєї матері й так і не змогла сама стати повноцінною матір’ю.
— Мені раптом дещо пригадалося, — каже Єва. — Після того, як ви щойно запитали, чи моя мати жива, у мене виринув надзвичайно бентежний дитячий спогад. Я гадки не маю, який тут взаємозв’язок. Спогад про мертвого пса. Коли мені було дванадцять років, я знайшла на вулиці, поряд із нашим будинком, маленьке цуценя. Я погладила його, потім поставила на дорогу й попрямувала додому, а воно побігло за мною. Пам’ятаю, що відчула щастя. Я відчула, що цуценя мене любить, тож знову взяла його на руки й вирішила спробувати принести додому. Я знала, що мама не зрадіє — вона ніколи не хотіла тримати вдома тварин, — але я заповзялася будь-що переконати її залишити це цуценя. Я пам’ятаю, як зайшла в будинок, налила цуценяті води у склянку й пішла шукати маму. Вона була в ліжку. Якщо замислитися, вона завжди була у ліжку, — каже Єва. — Ха, я ніколи про це не думала.
Єва веде далі:
— Я сіла до неї на ліжко і прошепотіла: «Мамо, я знайшла цуценя».
Слухаючи Єву, я пригадую собак, про яких згадувала її бабуся перед смертю. Єва розповідає далі:
— Не розплющуючи очей, мама пробурмотіла: «Що значить “знайшла”?»
Я сказала:
— Воно прибилося до мене на вулиці, і мені стало шкода лишати його самого. Я подумала, ми могли б подбати про це цуценя і…
Мама перебила мене; вона так і не розплющила очей.
— Цього не буде, — відрубала вона. — Поверни його туди, де знайшла.
— Ну мамо, — розплакалася я. — Не можу. У цього цуценяти немає батьків, про нього нема кому подбати. Обіцяю, тобі не доведеться нічого робити. Я все робитиму сама. Я сама про нього дбатиму. Мамо, ну будь ласка.
Мама розплющила очі.
— Єво, не зли мене, — сказала вона. — Ти мене чула? Поверни його туди, де знайшла. У цьому домі не буде собак.
Вигляд у Єви безвідрадний. Вона починає схлипувати.
— Вибору не було, тож собаку довелося винести надвір і залишити на вулиці. Наступного дня я знайшла цуценя мертвим навпроти нашого будинку. Хтось сказав, що його збила машина. Мені здалося, це сталося через те, що воно намагалося підійти до нашого дому слідом за мною.
Єва плаче, я теж стримую сльози. Я відчуваю її злість і безпорадність: Єва ототожнює себе з покинутим цуценям, у якого, як і в її матері, немає мами, про якого нема кому подбати. Того викинутого на вулицю собаку, як і її саму в дитинстві, знову і знову покидали напризволяще; Єва була одна в усьому світі й сподівалася, що хтось забере її до себе та змінить її життя.
Мертвий собака уособлює мертвенність, яку Єва тримає в собі: померлу бабусю, травмовану матір із відмерлими емоціями і своє мертве «я».
Психіка Єви просякнута міжпоколіннєвою мертвенністю. Вона несе в собі цей емоційний спадок й ототожнює себе зі своєю мертвою матір’ю. У глибині душі вона сама почувається надламаною, омертвілою, зганьбленою. У дитинстві Єва намагалася трансформувати це почуття, мріючи про те, як вона створюватиме життя, стане мамою, народить сто дітей. Вона порахувала: якщо десять разів народити по десять немовлят, сотня дітей цілком здійсненна. Вони тулитимуться одне до одного, ніби родина цуценят. Опираючись нашаруванням смерті, Єва фантазувала про життя, сповнене любові.
Жага до загоєння позначилася на сексуальному бажанні Єви. Кохаючись, вона стрімко поринала в саме серце травми своєї родини. Кохаючись, ми можемо торкнутися безодні, свого горя, свого розпачу.
Сообщение Життя та смерть у любовних інтригах: уривок з книжки «Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід» появились сначала на Anywell.